Усі ці слова значеннєво є дуже близькі між собою й відповідають російським красивый, хороший. Дехто так уподобав слово красивий, що забув усі інші слова-синоніми: красива дівчина, хоч можна сказати й гарна (вродлива, красна) дівчина. Дехто каже: «Який красивий будинок!» — не замислюючись над тим, що, може, краще сказати: гарний (чудовий) будинок.

Наведемо кілька прикладів із нашої класичної літератури й фольклору: «Гарна, як квітка гайова» (М. Номис); «На городі верба рясна, там стояла дівка красна» (народна пісня); «Вишию лишень я йому подушку гарну напродиво» (І. Нечуй-Левицький); «Не родись багатий та вродливий, а родись при долі та щасливий» (М. Номис); «Хвалилася сусідам своїм молодиця: яка вона хороша, яка білолиця» (Я. Щоголів).

Прикметнику красивий народна мова надавала трохи іншого значення, ніж дехто надає йому тепер, — він указував не на саму красу, а на те, що надає людині краси: «Прибігли до його трупа, покропили цілющою водою — він зціливсь; покропили красивою — то був гарний, а це ще кращий став» (Казки й прислів’я, що записав І. Манжура).

Як бачимо з цих прикладів, українська класика й народна мова широко використовували багатство синонімів, дуже рідко вдаючись до слова красивий. Таких прикладів можна навести багато, не кажучи ще й про інші слова-діалектизми, наприклад: гожий, пригожий, красовитий, ловкий, файний («Кажуть люди, кажуть, що я — файна дівка». — Закарпатська пісня; «Ловкий парубок. — Із живих уст на Полтавщині; «Вдовине личко красовите». — Марко Вовчок). То яка потреба збіднювати мову, забувши цю словесну різноманітність, і пересипати писаний текст чи живу мову одним-однісіньким словом красивий? А тим часом ми вживаємо його навіть там, де воно ніскільки не підходить: «Твій учинок — дуже некрасивий».