У нашу художню літературу проникло якось слово полтавчанка («Нескорена полтавчанка»), після чого полтавчанки й полтавчани стали витискати з мовного вжитку відомих із діда-прадіда полтавок і полтавців. Ось приклад із газетної статті: «У пошуках «лівого» заробітку гасає міськими маршрутами таксі № 75 — 51 КИА, повідомляє інвалід війни полтавчанин В. М. Кучеров».

Хтозна-чим не сподобались нашим сучасникам давні українські [іменники полтавець і полтавка на визначення мешканця й мешканки Полтави, як і лубенець, лубенка — на позначення жителів Лубен чи нанівець, канівка — на позначення жителів Канева. Появу дивовиж полтавчанин, лубенчанин, канівчанин можна пояснити лише втратою мовного чуття, забуттям законів словотворення й чергування звуків (для появи звука ч треба, щоб у назві був звук к: порівняйте: м. Гребінка — гребінчанин, хоча природним є також гребінківець)].¹